Рядки лягали самі собою. Писати було легко. Бо в цьому бриніло саме життя. На заході пломеніло сонце. У грудях билася туга за нездійсненним.
Кожної весни мене кликала земля. Так, як птахи летять у вирій й оспівують свою дорогу – прощання. Так, як набубнявілі гілочки дерева гойдають хмари – надія. Так, як сонячний промінь вперто пробивається крізь хмари – тепло.
Земля кликала. Це щось в середині народжувалося, ще глибше ніж у свідомості, ніж у душі, там, у єстві людської сутності. Так кликала земля. Не треба гектари – потрібно лиш клапоть, щоби стати ногами на чорного кольору, такого ж кольору як й духовне сонце, землю, на її чорнозем.
***
Неймовірними запахами наповнене село. Тут немає смердючого, некрасивого, бридкого чи страшного. Усе має свою ціль та мету. Отак, дуже близенько до купи гною, росла яблуня. Здавалося, що зовсім недавно ніжно - рожеві набубнявілі пуп’янки вибухнули цвітом, як сміхом й лоскотали смугасті черевця бджолам. Ті задоволено бурчали, радіючи кожній такій весняній квітці. А під серпень уже стиглі плоди з тихим впевненим звуком гупали у траву. Розхристане гілля щиро розсипало навкруги яблуневу елегію.
Підіймаєш ті впалі яблука, а сама виловлюєш очима ці, інші, яблука. Райські. Ще тільки погляд - а я уже відчуваю той солодкуватий терпкий сік та п’янкі пахощі від цих дивовижних невеличких кульок, котрі під малинового кольору шкірочкою навіть м’якоть мають як червоний оксамит. Бо на цій яблуні, що росте біля купи гною, одна гілка була дивовижною – з райськими яблучками. У кожному з них бачу свого дідуся Миколу, якого ми, онуки (а їх було аж 13!), з благоговінням називали дідко. Не збрешу, якщо скажу, що у нього із рук лився золотий струмінь живості. Й усе з-під рук дідка проростало, колосилося, зеленіло й плодоносило! Садок був його прихистком, його по-чоловічому скритою любов’ю. «Кісточкові – до кісточкових, зерняткові – до зерняткових» - казав він, готуючи щепи дерев.
Як він міг про це знати? Бо цьому неможливо навчитися в жодному університеті! Так відчувати ті потоки живості, так чути ті скриті смисли рослини, так невтомно трудитися, по-хазяйські мислити могли тільки люди, що їх перший дитячий крок ступав на землю, живу землю, не на асфальт. Беру ті райські яблука й сльози навертаються на очі. Як йому, дідкові Миколі, не вистачало тої його, рідної, землі там, на озері Байкал. Вісімнадцятирічному юнакові у «Дєло» було як вирок написано: «пєл украінскіє пєсні». З кожним поваленим деревом у сибірському лісі з очей спадала пелена комуністичного гіпнозу. Вроджене почуття свободи, як ота яблуня, що росла біля купи гною, проросло до рівня усієї Землі. Бо тільки із цього почуття свободи «простий» муляр купував із більш ніж скромної зарплати географічні атласи та виписував журнал «Навколо світу». Для нього його землею стала уся Земля. З щемливою тугою погладжую дідків записник, у картатій, брунатного відтінку, як зернята тих райських яблучок, обкладинці. Він записував тут назви річок та гір, країн та всього того, що було цікавого у світі. Йому було цікаво все, йому було цікаво жити!
Ще більш чарівним із тих райських яблучок було варення – в ледь медово-прозорому сиропі купалися цілі фрукти. Так хотілося уже того десерту із білим хлібом! Та нам, дітям, дозволялося лиш зносити з горища слоїки та мити їх. Варення варила бабця. Не баба, не бабуся, а лиш бабця. Вона могла тільки глянути – й ми все відразу розуміли. ЇЇ природнє прагнення до виживання давало справжню силу жити. Жити їй та її Колі. Красива чорноока Віра відпоювала молоком з ферми, де відбувала своє заслання, ледь живого Миколу там, на суровій землі Прибайкалля й цим врятувала його від певної смерті. Смерть «вождя народів» стала дружкою на їхньому весіллі та свідком повернення на рідну землю. Вірин син став Миколиним сином, а чотири їхні доньки стали символом Раю, не стільки небесного, стільки земного – де в поті чола вони в парі здобували свій хліб насущний.
Бабця Віра була справжньою господинею. Вона вміла робити все! Я навіть пам’ятаю, як жалася пшениця й в’язалися снопи так, що їх можна було виструнчити у стійку копицю. Для мене п’ятирічної ця копиця була як казковий замок. Ще й досі дивуюся - звідки ж така мудрість взялася у моєї бабці? Звідки береться мудрість бути господарем у своєму домі, на своїй землі? Напевне, хто багато втрачав, той береже кожну крихту добра. Тоді навіть бабціне варення із райських яблучок буде найдорожчим пригощенням у світі.
А ще – пироги та хліб. Це справжнє таїнство, з яким не зрівняється ніщо у сучасному світі мультиварок. Дідко Микола змурував у літній кухні піч, дуже правильно змурував, оздобив кольоровими кахлями. Приносити дрова то була дідкова робота, а запалити вогонь дозволялося комусь із онуків. Шість великих дечок пирогів в одночасі розміщалися на черені печі, яка пашіла жаром й зачаровувала глибиною. Пироги з різними начинками лоскотали ніздрі ще знаходячись у печі й до них уже готувалися склянки коров’ячого молока. Найсмачнішим була «мучка» - хрустка посипка на пироги, що робилася із перетертих смальцю, борошна та цукру. Це зараз мучку по-модньому називають «штрейзель», а моя бабця Віра уже тоді була знаною кулінаркою.
Коли випікався хліб, то всі ходили ледь що не навшпиньках. Тяжкі, великі хлібини відразу як виймали з печі зверху змочували холодною водою, обмивали просто доленею – тоді скоринка ставала хрумкою!
На запитання бабці - «Колю, з чим спекти пироги?» - дідко часто відповідав, що найкращі пироги – то з хлібом. Він ніколи не перебирав їжею, з’їдав усе до крихти й цьому вчив нас. Він вчив нас збирати колоски на полі після жнив, маленьким пальчикам легше було вибирати зернинки зі стерні, ніж загрубілим, засмаглим від постійної роботи рукам.
Й часто на цю стерню викочувалися райські яблучка, часом наштрикувалися наскрізь на приземну частину соломи так, що яблучний сік стікав рожевими краплями на землю. Й тоді земля ставала райською.
***
Земля, полискуючи чорноземом кожної весни кличе свого господаря, у її серці б’ється туга за нездійсненним. На сході пломеніє сонце. Бо в ньому бринить саме життя. Рядки лягають легко.
Чути землю нелегко. Продавати – легко. Чи вродять цьогоріч райські яблучка?
19.04.2021
Маряна Семенюк